Тараса Шевченка можна назвати одним символів української ідентичності. У ХХ столітті його вишиті портрети в українських хатах висіли на покуті, як ікони, а «Кобзар» багато хто знав напам’ять. За його вірші можна було отримати тавро «буржуазного націоналіста» і «путівку» в Сибір, але саме він і допомагав вижити в сталінських таборах. Навколо його постаті єдналися українці в еміграції.
Царська цензура намагалася прибрати з його творів будь-які згадки росії чи росіян в негативному контексті, радянська влада малювала його «палким борцем проти панства за світле майбутнє селян». А він як і тоді, так і зараз, є напрочуд актуальним. Бо і тоді, і зараз він намагався пробудити в українцях дух воїна, бо йому було не однаково «як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять». А історія має здатність повторюватися.
Тож не випадково, що на фестивалі сучасної української пісні «Червона Рута» в Чернівцях у 1989 році, який став проявом бунтарства в українській музиці, Шевченко був одним із найбільш популярних авторів. Його портрети малювали на Майдані під час Революції Гідності. Його слово і нині супроводжує нас у нашій боротьбі.
